Філософія та ландшафтознавство

Зміст

Вступ …………………………………………………………………………. 3

1. Плюралізм філософій………………………………………………………4

2. Позитивізм…………………………………………………………………..6

3. Діалектичний матеріалізм………………………………………………….8

4. Структуралізм……………………………………………………………..10

5. Феномелогія……………………………………………………………….12

6. Екзистенціалізм……………………………………………………………14

7. Конвергенція та синтез філософій у ландшафтознавстві……………….16

Висновок………………………………………………………………………17

Список використаної літератури …………………………………...……….18

Вступ

Ландшафт — складний природно-географічний комплекс, в якому всі основні компоненти: рельєф, клімат, вода, ґрунти, рослинність і тваринний світ знаходяться у великій та складній взаємодії, утворюючи однорідну за умовами розвитку нерозривну систему.

Ландшафти поділяються на природні та антропогенні. Також існує термін «культурний ландшафт», який змістовно є дещо ширшим від антропогенного ландшафту.

Ландшафт - не єдиний термін, яким у науковій, гуманітарній і художній сферах позначається просторове поєднання та єдність компонентів природи і людського існування.

Для позначення цього загального поняття вживається чимало інших термінів: природний територіальний комплекс (ПТК) , геокомплекс, геосистема, ландшафтна система, ландшафтний комплекс (у ландшафтознавстві), геоекосистема (у ландшафтній екології), екосистема (в екології), пейзаж (у ландшафтній архітектурі, естетиці та мистецтві) та деякі інші.

З точки зору інтерпретаційного підходу до ландшафту та його загального визначення, ці терміни розкривають певний вимір ландшафту і використовуються переважно при його відповідній інтерпретації. Паралельне вживання різних термінів, якими позначається одне поняття, - цілком нормальне й закономірне явище. Воно, зокрема, дає змогу акцентувати увагу на тих особливостях поняття, на пізнання яких спрямований певний науковий напрям.

Мета та завдання роботи полягає у роз'ясненні терміну ландшафт та розгляді філософських течій, за допомогою яких цей термін розвивався.

1.     Плюралізм філософій

Визнання принципу плюралізму філософій прийшло до географії і до ландшафтознавства шляхом гострих методологічних дискусій. Особливо запеклими вони були  у 1960-х - першій половині 1980-х років у західній географії. З історією цього питання можна ознайомитися за монографіями Девіда Ллойда Джонстона (1987) та Грегорі (1988).

Ця історія – фактично боротьба за обґрунтування тієї філософії, яка єдино правильно здатна пояснити ландшафт і на базі якої можливе найбільш адекватне його пізнання. Як такі філософії пропонувалися позитивістські, марксистські, феноменологічні, структуралістські, екзистенціоналістські та ін. Жодна із філософій не перемогла у цій боротьбі. Завершилася вона (точніше знаходиться на останній стадії завершення) перемогою зовсім іншого, а саме - визнанням принципу плюралістичності філософій, тобто однакової придатності всіх їх для пізнання ландшафту.

Один із засновників поведінкового напрямку у вивченні ландшафту Гарольд  Брукфілл вказує, що його дослідження соціальних і поведінкових чинників деградації земель виявило ефективність поєднання структуралістського та біхейвіористського підходів, тобто майже полярно різних. Також Йі-Фу Туан - один із лідерів феноменологічного ландшафтознавства - вважає, що структуралізм та екзистенціалізм можна використовувати при дослідження ландшафту. Представник  природничо-наукового крила ландшафтознавства Бас Педролі вказує, що позитивізм і феноменологія можуть і мають мирно уживатися у ландшафтознавстві, у тому числі й на ниві впровадження його ідей  у практику ландшафтного планування і менеджменту.

Реджінальд Голледж і Хелен Коуслеліс -одні із провідних географів, що дотримуються неопозитивістської методології, дуже точно висловлюються: Ані позитивізм, ані феномелогія, ані якась інша доктрина не можуть бути єдиною філософією, на якій ґрунтуються поведінкові дослідження в географії.

На пострадянському просторі подібні ідеї були висловлені пізніше, але одразу ж, як став можливий вияв думок щодо філософії географії.  Володимир Преображенський у декількох своїх публікаціях середини 1990-х років настійливо проводив думку щодо плюралізму філософій у ландшафтознавстві. На території України її послідовно реалізує В.Пащенко (1993,1999).

Отже, у пізнанні ландшафту можуть використовуватися різні філософії. Їх вибір визначається тим,наскільки певна філософія відповідає тій інтерпретації ландшафту, яка задіяна при вирішенні конкретної проблеми. Арсенал філософських світобачень, на які спирається сучасне ландшафтознавство, складають якщо не всі, то принаймі більшість з існуючих філософій - метеріалістичних, ідеалістичних, дуалістичних. Ось  тут і напрошується саме слово електрика.

На електричність методології гуманістичної географії вказують такі лідери як Ніколас Ентрікін та Едвард Рельф. Можна про неї вести мову і щодо сучасного природничого крила ландшафтознавства. В.Пащенко вважає, що для уникнення електричності «треба вирішити філософську проблему взаємовідношення наукових світоглядів». А от, яким саме боком підійти до цього вирішення поки що не зовсім зрозуміло. Я вважаю, що електричності слід побоюватися на рівні конкретного дослідження ландшафту. На рівні ж ландшафтознавства в цілому, де практикуються різні інтерпретації ландшафту, що­до еклектичності філософій (рівно, як і наукових підходів, методів) мову вести, очевидно, й зовсім не варто. Багатоаспектність ландшафту допускає, навіть вимагає застосування взаємно суперечливих філософських теорій.

2 .Позитивізм

Позитивістські філософії визнаються методологічною основою "справжньої на­уки", для якої характерне насамперед неупереджене ставлення науковця до об'єкта дослідження й проблем, що із ним пов'язані. Головна вимога - незалежність суб'єк­та (дослідника) від того, що він вивчає. Людські цінності, які пов'язані із певними об'єктами, ставлення та відчуття людей до цих об'єктів виводяться за рамки пози­тивістського пошуку. Світ інтерпретується через факти, які можна спостерігати й виявляти через дослідницькі процедури, не залежні від людини (такі як логічні, ма­тематичні, моделювання, експериментальні та інші наукові).

Реджінальд Голледж і Хелен Коуслеліс перелічують такі визначальні риси позитивізму в географії (Golledge, Couclelis, 1984):

•   фізикалістське розуміння буття;

•   характеристика реальності як збору фактів;

•   зосередження на тому, що піддається спостереженню;

•   важливе значення гіпотез, які підтверджуються "науковим методом";

•   необхідність емпіричної бази;

•   велика вага генералізації;

•   спрямованість на створення теорії;

•   необхідність підтвердити наукові результати практикою;

•   логічність мислення;

•   розмежування цінності і факту;

•   роль науковця як пасивного спостерігача об'єктивної реальності;

•   принцип, що ціннісні судження мають бути виведені з науки.

Перелічені риси позитивістських філософій (а на думку цитованих авторів до них належать сцієнтизм, фізикалізм, об'єктивізм, редукціонізм, матеріалізм, наїв­ний емпірицизм, наївний матеріалізм, інструменталізм, феноменалізм, біхевіоризм, верифікаціонізм та інші {Couclelis, Golledge, 1983]) дають багаті можливості для інтерпретацій ландшафту як матеріального тіла із застосуванням дослідницьких процедур, властивих точним і природничим наукам. Абстрагування, аналіз, синтез, генералізація, моделювання, дедуктивний, індуктивний та інші логічні умовиводи, дослід, верифікація результатів та багато інших могутніх класичних методів науко­вого пізнання й правил, яким воно має відповідати, - це все обґрунтовується й за­охочується позитивістськими філософіями.

Тому не дивно, що позитивізм поділявся й поділяється багатьма науковцями (причому, більшістю з них - підсвідомо, ніби сам собою очевидний і безальтернативний). Його застосування в ландшафтознавстві дозволило і ще дозволить з'ясувати ряд принципових особливостей ландшафту. Досить сказати, що речовинно-енергетичні та теоретико-системні інтерпретації ландшафту, як і його картографування, як і вчення про його територіальні структури, як і застосування математичних, геофізичних, геохімічних методів до ландшафту ґрунтуються на позитивізмі.

Сприйняття ландшафтознавством положень і підходів ряду наук можливе саме на поділі ними позитивістської методології.

Слід вказати і на еволюцію позитивістських філософій в останні роки. Зазнавши критики з боку неомарксистів і представників гуманістичних філософій за відірваність від людських цінностей, позитивістська наука намагається адекватними їй методами ввести ці цінності у поле свого аналізу. Наприклад, в "аналітичній поведінковій географії" Реджінальд Голледжа (в якій питанням ландшафту відводиться належне місце) цінності та емоції людей розглядаються й далі аналізуються як факти, "оскільки вони каузально визначають факти поведінки людини у довкіллі" (Golledge, Couclelis, 1984, с. 180).

3. Діалектичний матеріалізм.

Як методологія природничих наук, діалектичний матеріалізм має дуже багато спільного з позитивізмом. Він так само акцентує на необхідності теорії, її перевірку практикою, надає першочергового значення фактам, їх первинності й незалежності від дослідника. Відповідно, провідниками діалектичного матеріалізму до конкретних наук є ті самі загальнонаукові підходи та методи, які заохочуються й позитивізмом (аналіз, синтез тощо). Саме завдяки цьому радянські вчені-природничники ("діалектичні матеріалісти" за примусом) легко знаходили спільну мову із своїми західними колегами ("позитивістами" за власним вибором) і досягали загальновизнаних наукових успіхів. Цього не можна сказати про гуманітаріїв радянських часів, оскільки в науках соціальних панував матеріалізм іншого гатунку ("історичний" замість діалектичного) й усе розглядалося крізь призму класових інтересів. Такий матеріалізм має мало відношення до вимог позитивізму та діалектики.

Справжня ж діалектика намагається поєднати матеріалістичне й ідеалістичне пояснення світу і знайти тонкі переходи між матеріальним та ідеальним. Вона та­кож допускає гуманістичне тлумачення світу із центрованістю на людину та її про­блеми. Однак "матеріалізація" діалектики марксизмом призвела до звуженої, при­земленої її інтерпретації (матеріалістичної, або марксистської). Ідеальне підпоряд­ковується матеріальному, і діалектика, коли йдеться про природні об'єкти (зокрема, ландшафт у його природничо-науковому вимірі), розкривається через принципи розвитку, еволюції, стрибкоподібних (революційних) змін ландшафту, взаємозв'яз­ку між його елементами й процесами (каузальності). Самі ж ці принципи поясню­ються виключно матеріалістично.

Таке саме пояснення дається й проблемі взаємодії людини та ландшафту. Лише за дуже рідким винятком людина у ландшафтознавстві, позначеному діалектичним матеріалізмом, розглядалася як така, що має індивідуальні ставлення до ландшаф­ту, глибокі суб'єктивні переживання і власні цінності. Інтерпретація ландшафту як внутрішнього, інтимного середовища людини не може бути породженою діалекти­чним матеріалізмом і позитивізмом. Для них ландшафт — завжди реальне зовнішнє середовище людини. Там вона діє, впливає на ландшафт, або, в інших інтерпретаці­ях, може розглядатися як його складова, але обов'язково - матеріальна.

Те, що чимало ландшафтознавчих проблем не висвітлюються діалектичним матеріалізмом - нор­ма, бо філософії, здатної на всеохоплююче пояснення світу, не існує (щоправда, саме діалектичний матеріалізм і претендував на це).

4. Структуралізм.

Структуралізм, який в географії найчастіше пов'язують з ім'ям Клода Леві-Стросса, намагається відшукати у певному складному феномені деяку приховану структуру, через яку й можна пояснити цей феномен, провести аналогії і знайти спільне між, явищами одного ряду (наприклад, між міфами, мовами чи культурами різних народів). У пошуку глибинних структур, які "підстеляють" різні явища, і полягає пізнання світу. Як показав М. Попович (1997), сповідування такої філософії дозволило отримати фундаментальні результа­ти не лише в гуманітарних науках (лінгвістиці, етнології, соціології), а й у природ­ничих, особливо - у біології.

У географії структуралізм виявляється в намаганнях відшукати глибинну структуру, що пояснює взаємодію людини та її середовища. Стосовно ландшафту струк-туралістською за методологією є, наприклад, концепція Кевіна Лінча (1982) про структуру міського ландшафту, яка визначає його сприйняття та орієнтацію у ньому людини.

Також структуралістською слід вважати й теорію Джея Епплтона, згідно з якою в основі естетичного сприйняття ландшафту лежить деяка його прихована структура - така конфігурація просторових елементів, що визначає формування в людини почуття краси чи відрази.  Пошук такої структури Епплтон веде у напрямі з'ясування закономірностей біологічної еволюції людини, її адаптації до природно¬го ландшафту {Appleton, 1975).

Інша теорія сприйняття ландшафту, розвинена Стівеном та Речел Капланами, також за своєю суттю структуралістська. Проте пошук структури ландшафту, що визначає його сприйняття, ведеться ними в напрямі аналізу не біолого-еволюційних, а психофізичних особливостей людини (Kaplan, Kaplan, 1989). В природничих інтерпретаціях ландшафту структуралістський підхід можна простежити у пошуках Олександра Ковальова (1996).

Структуралізм не можна віднести ані до матеріалістичної, ані до ідеалістичної філософії, оскільки "глибинна структура" може уявлятися і як матеріальна і як деяка ідеальна конструкція, що й визначає поведінку людини та її сприйняття ландшафту. Загалом структуралістські інтерпретації ландшафту ще мають сказати своє вагоме слово, незважаючи на те, що у нинішню епоху постмодерну більш модним у культурі є не структуралізм, а постструктуралізм, який повністю заперечує свого попередника.

5. Феноменологія

Існує чимало інтерпретацій феноменології (феноменологія Гуссерля, наприклад, доволі істотно відрізняється від феноменології Мерло-Понті, як і остання від феноменології Шутца). Однак їх принципові риси (принаймні стосовно пізнання ландшафту) спільні. Зводяться вони до такого. За феноменологами, слабкість позитивістського, марксистського, біхевіористського підходів полягає в тому, що всі вони базуються на певній наперед заданій теорії. Дослідник підходить до аналізу речі з уже заготовленими методами, ідеями, гіпотезами, концепціями й теоріями. Досліджуючи річ, він намагається пояснити її через ці концепції та теорії або ж прагне сформулювати нову концепцію.

Отже, згідно з згаданими філософіями, суть речі розкривається тоді, коли є теорія, що її пояснює. Вона, за переконаннями феноменологів, є зовнішньою по відношенню до об'єкта. Завдання ж феноменології зводиться до з'ясування суті речі, речі такою, якою вона насправді є, а не до зведення речі до заздалегідь заданих, або й нових теорій та концепцій.

Феноменологія не орієнтується на жодну теорію й попередні уявлення про річ, вона сприймає її такою, якою вона є в усій своїй складності, індивідуальності та неповторності. "Повернутися до самих речей!" - цей заклик Едмунда Гуссерля йде від невдоволення тим віддаленням від самих речей, яке породжує їх наукове відображення (пояснення).

Відповідно, феноменологія відкидає методи наукового (позитивістського) пізнання ландшафту - аналіз, абстрактні моделі, синтез, генералізація та подібні, не кажучи вже про висування наукових ідей та розробку теорій. Завдання феноменології - опис ландшафту, а не його пояснення через абстрактні, віддалені від нього самого конструкції (концепції, закони та інші атрибути науки).

 Опис, що проникає вглиб самої речі, - підхід феноменології. Звідси серед географів поширене розу­міння феноменології не як філософії, а як методу. Так, наприклад, її трактує Дж.Н. Ентрікін: "феноменологія - метод, а не філософська система. Філософські системи розробляють філософські пояснення... Замість пропонувати філософське пояснення, феноменологи шукають знання через опис того, що має пізнаватися" (Entrikin, 1976, с.618). Виходячи з тези, що пояснення, розуміння та опис - різні речі, Ентрікін усіляко підкреслює описову суть "феноменологічної географії", ос­нова якої - вивчення значень і цінностей, які мають для людини місце та ландшафт.

Близьку точку зору на феноменологічне пізнання ландшафту висловлює У. Нор­тон. Він вважає, що головне для феноменології - індивідуальний світ людини (час­тина світу, з якою пов'язане життя людини) і розуміння тих цінностей і значень, які цей світ для неї має. Однак Нортон не погоджується із надмірно звуженою інтер­претацією феноменології Ентрікіним і вважає, що спосіб, у який географи ввели феноменологію в географію, зводяться до індивідуалістичних описів і не відповідає суті та змісту феноменології {Norton, 1989).

Більш конкретизоване розшифрування цих "тем" Д. Сімон дав у своїй іншій праці (Seamon, 1980). Він перелічує питання, які задає собі феноменологічна гео­графія: яка природа місць, де живе людина? які значення несуть ландшафти для людини? як різні люди пізнають довкілля? у який спосіб люди помічають, чи не можуть помітити їх природне оточення?

Таке розуміння гуманістичної географії бере початок від робіт Йі-Фу Туана початку й середини 1970-х років. У його статті 1971 року під назвою "Географія, феноменоло­гія та вивчення природи людини" було вперше чітко сформульовано кредо феномено­логічних інтерпретацій ландшафту: побачити й описати ландшафт через цінності та значення, яких йому надають люди і тим самим зрозуміти й людину (Тиап, 1971).

Категорії місця, ландшафту, регіону та простору є кардинально важливими для Туана, Рельфа та інших представників феноменологічної географії. Е. Рельф вважає важливішим її завданням переосмислити ці поняття "академічної"  географії у феноменологічних термінах.

6. Екзистенціалізм

Ніколас Ентрікін вважає, що у географії різницю між екзистенціалізмом і фено­менологією провести важко зокрема тому, що екзистенціоналісти користуються феноменологічним методом (Entrikin, 1976). І дійсно, наприклад, Туан, найяскраві­ша зірка гуманістичної географії, хоч і вважає себе послідовником феноменологіч­ної філософії, та часто користується термінологією екзистенціалізму (екзистенція, відчуження, "буття у світі" тощо). А сам Ентрікін називає себе представником "феноменолого-екзистенціальної" філософії у географії.

Подібність філософій феноменології та екзистенціалізму при їх зануренні у поле пізнання ландшафту полягає не стільки в тотожності методу, скі­льки визначається специфікою ландшафтознавчої проблематики, якою ці філософії переймаються. У центрі екзистенціальної думки знаходиться проблема відчуження людини від її зовнішнього світу та як це відчуження перебороти (Ж.П. Сартр, М. Гайдеггер та ін.). В термінах проблеми "людина - ландшафт" ця проблема форму­люється як "просто існування" людини у ландшафті, її віддаленість від нього. Щоб зробити ландшафт своїм, вона має надати йому певних значень, цінностей, вироби­ти до нього почуття. Саме на цьому ґрунті (вивченням ставлень, почуттів та цінно­стей) і зливаються феноменологія та екзистенціалізм. Це злиття ще міцнішає завдя­ки подібності методу вивчення вказаної проблеми.

Феноменологія та екзистенціалізм дуже відрізняються від позитивістських, марк­систських, структуралістських філософій тим, що не орієнтуються на продукування концепцій і теорій, а відтак - і не користуються методами, прийнятими в науці. їх інтерпретації ландшафту - це передусім його опис, причому профільтрований крізь людські цінності та значення. Ентрікін навіть вважає, що "феноменолого-екзистенційний" підхід до ландшафту має бути не більше як формою критики науко­вого підходу сучасної географії. Така критика необхідна, саме у ній і полягає сила феноменології та екзистенціалізму (Entrikin, 1976). Погодитися з цим важко, оскільки феноменолого-екзистенціальні інтерпретації ландшафту містять не лише критичну компоненту, а й конструктивну. Вони висвітлюють ті виміри ландшафту, які неспро­можна осягнути традиційна наука. Глибокі розвідки Туана, Рельфа, Баттімер та ін­ших феноменологіє ландшафту дали змогу відкрити ландшафт "з іншого боку" і зро­зуміти ті тонкі струни, що пов'язують його з людиною, її історією і навіть майбутнім.

Такі "старі" поняття як "ландшафт", "місце", "регіон" отримали нові тлумачення й оформилися у нові, додаткові до існуючих у традиційному ландшафтознавстві нау­кові гуманістичні концепції.

7.Конвергенція та синтез філософій.

Поряд із принципом плюралізму філософій існує точка зору щодо можливості (або й навіть тенденції) їх конвергенції. Наприклад, С. Айткен, аналізуючи філо­софські теорії у перцепційній і поведінковій географії, вважає, що гострі дебати між позитивістськими та гуманістичними напрямами тут вщухли і зараз спостеріга­ється конвергенція різних філософських поглядів (Aitken, 1992). Близьку точку зору можна знайти і в інших географів. Причому, досить часто вона декларується на по­страдянському просторі. Московський географ К. Петров, наприклад, вважає, що у вивченні ландшафту відбудеться те, що ще у 1880 р. "передбачав" В. Соловйов у своїй "Критике отвлеченнх начал": "великий синтез", до якого прямує людство -злиття ідеалізму з позитивізмом, науки з містичним почуттям тощо (Петров, 1997).

Насправді ж конвергенція, злиття, синтез декількох філософських систем в одну - не що інше, як створення нової (чергової) філософії. Будь-яка з існуючих на сьо­годні філософій - це синтез її попередниць (наприклад, марксизм - діалектики Ге­геля, матеріалізму Фейербаха та деяких інших). Сам по собі синтез філософій є нормою її розвитку. Філософія, що виникає при цьому, не замінює всіх інших, а просто з нових, досі невідкритих позицій інтерпретує світ. Вона доповнює, а не підміняє існуючі філософії і змушує частину з них дещо переглянути свої підходи.

Висновок

Інтерпретаційний стиль пізнання ландшафту визначає множинність не лише ракурсів, у яких він виступає перед нами, але й філософій, які по різному інтерпретують світ - у тому числі й ландшафт. Не існує якоїсь "єдино правильної", або "найбільш адекватної" стосовно ландшафту філософської системи. Усі вони можуть бути задіяні при його пізнанні.

Ландшафтознавство виступає як інтегруюча концепція 21 століття. До ландшафту відносять не тільки природні компоненти, а й людину і продукти його діяльності. Тобто ми живемо в цьому ландшафті.

Ландшафт - все, що нас оточує і системи, які створює людина. Відношення між природою та суспільством розглядається як цілісність. Ландшафт розглядається як поняття яке належить не тільки географії, а й значно більшого полю культури.

Хоч би як того комусь хотілося, але ніякої конвергенції та "великого синтезу" філо­софських течій, а тим більше - на полі ландшафтознавчих знань, не відбувається і на­вряд чи таке досяжне людському розуму взагалі.

Список використаної  літератури

1. Арманд Д.Л. Наука про ландшафт: Монографія. М.: Думка, 1975.

2. Гродзинський М.Д. Пізнання ландшафту: місце і простір. Монографія. 1 том- К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2005. - 2 том - 503 с.

3. Голованов А.І., КожановЕ.С., Сухарев Ю.І. В«ЛандшафтознавствоВ». - М.: колоси, 2005 р.

4. Міхелі.С.В.Основи ландшафтознавства. Курс лекцій для студентів географічних спеціальностей педагогічних вищих навчальних закладів. - Київ - Кам'янець-Подільський: "Абетка-НОВА", 2002. - 184 с.

5. Гродзинський М.Д. Пізнання ландшафту : місце і простір: монографія / М. Д. Гродзинський. – У 2-х т. – К : Вид.-поліграф. Центр « Київський Університет», 2005, - 246 с.

6. Дьяконов К.Г., Аношко В.С.В«Меліоративна географія ». - М.: МГУ, 1995р.

7. Гуцуляк В. М. Ландшафтознавство:  теорія і практика. – Чернівці: Книги – XXI, 2008. – 168с.

8. Исаченко А.Г. Методы прикладных ландшафтных исследований. — Л.: Наука,1980. – 222с.